Ataman Angel

|відомий_?відома?=

Євге́н Петро́вич А́нгел (3 березня 1896  — 1919)  — український отаман, один з керівників повстанського руху проти більшовиків у 1918—19 роках на Чернігівщині та Сумщині.

Народився в с. Власівка Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Предки отамана Ангела були болгарами, його батько служив ключником і єгерем у маєтку Качанівка по сусідству з Власівкою, спочатку в поміщика Василя Тарновського-молодшого, а потім у нових власників садиби, цукрозаводчиків Харитоненків. Пишуть, що в сім'ї Петра Микитовича Ангела і Клавдії Іванівни Ангел (Бондар) було більше дванадцяти дітей, але з документальних джерел відомо про п'ятьох. Євген був третьою дитиною.

З семи років, а за іншими даними після закінчення початкового народного училища, навчався у Владикавказькому кадетському корпусі, проживаючи у рідної тітки, але навчання не закінчив. Продовжував освіту в Міністерському вищому початковому училищі у волосному містечку Ічні Борзнянського повіту.

З початком І-ї світової війни вступив у армію добровольцем і закінчив школу прапорщиків. З 1915 року знаходився на фронті. Після Жовтневого перевороту через розвал фронту покинув армію в чині поручика і повернувся на Чернігівщину. Влітку 1918 року брав участь в організації загонів «Вільного козацтва» в Борзнянському повіті. Після початку народного повстання проти гетьмана Скоропадського 17 листопада 1918 року, яке очолив Симон Петлюра, Євген Ангел організував у Конотопі «Курінь смерті» імені Кошового Івана Сірка. Це військове формування ввійшло до складу армії Директорії УНР. Через червоні шлики на шапках загін Ангела називали «Червоним куренем смерті».

Євген Ангел виступав з радикальних позицій націонал-самостійництва, він вважав, що ворогів України треба знищувати. За це Володимир Винниченко критикував його, звинувачуючи в антисемітизмі та русофобії. До націоналізму додавалися й погляди отамана на соціальну справедливість, які були в деякій мірі подібними до більшовицьких, і його незалежний характер: Ангел не хотів і не вмів підкорятися наказам, якщо був з ними не згоден. Щодо отамана Ангела підполковник Армії УНР Василь Прохода в своїх мемуарах вживає вираз «червона анархія».

У Конотопі поповнювала свої ряди і Сірожупанна дивізія, яка перейшла на бік Директорії. Сірожупанники і загін Ангела встановили владу Директорії в Конотопі, Бахмачі, Прилуках та Ніжині. У Ніжині отаман Ангел виділив десять тисяч карбованців на користь бідних техніків Ніжинської технічної школи.

Після взяття Ніжина загін Ангела знову прибув на станцію Конотоп, де готувалися до відправки на батьківщину німецькі війська. Командування німецької армії ще 29 листопада 1918 року підписало договір з Директорією про нейтралітет. За договором, німецькі війська йшли з України з особистою зброєю, залишаючи склади боєприпасів і всі припаси. Євгену Ангелу це здалося недостатнім, він хотів роззброїти і пограбувати німецькі загони. Не погодивши свої плани з сірожупанниками, які охороняли ешелон, він наказав встановити на пероні кулемет і обстріляти німців. Кілька німецьких солдатів було вбито. Сірожупанники були змушені відкрити вогонь у відповідь, жорстко відповіли й німці. Євгену Ангелу довелося відступити. Отаман Ангел чинив свавілля й раніше. На початку січня 1919 року він намагався роззброїти у Прилуках добровольчий загін з Путивля і Глухова, що складався з офіцерів, юнкерів і студентів, які перейшли на бік Директорії .

Ці події викликали обурення у Симона Петлюри. У той же час, голові Директорії Володимиру Винниченку доповіли про те, що Ангел зупинив у Бахмачі пасажирський потяг, висадив із вагонів і пограбував євреїв, переважно торговців, та ще й влаштував масове шмагання шомполами. Неадекватні дії козаків Ангела стосовно невинних людей спровокували німці, кинувши гранату з потяга, що проходив перед цим. Керівництвом Директорії було прийнято рішення відсторонити Ангела від командування і заарештувати.

На початку січня 1919 року Євген Ангел зустрічався з Симоном Петлюрою. Зустріч організував начальник контррозвідки Петлюри Микола Чеботарьов, який згадував, що спільної мови вони так і не знайшли. Поки вирішувалося питання про відсторонення Ангела, «Курінь смерті» встиг побувати на півночі Чернігівщини, звідки наступала Червона армія. Але незабаром Ангел самовільно залишив позиції і пішов у тил. Після цього отаман Північної групи військ Микола Омелюсік (Поліщук), майбутній генерал-хорунжий армії УНР, частково роззброїв загін Ангела, а отаман вийшов із армії УНР, з ним пішло близько 400 кінних козаків.

У кінці січня 1919 року вже незалежний «Курінь смерті» прибув у Ічню. Гетьманська варта в Ічні була роззброєна без кровопролиття вільними козаками, з 27 листопада 1918 року волосний центр перебував під владою Директорії. Штаб «Куреня смерті» розмістився на вокзалі станції Ічня, там розстрілювали козаків-гетьманців і німецьких офіцерів.

Армія УНР не змогла стримати натиск Червоної армії і в кінці січня 1919 року покинула Чернігівщину. На початку лютого 1919 року уряд Директорії залишив Київ, а армія здала столицю без бою. Селяни Чернігівщини зустріли Червону армію з надією і навіть із радістю: вони пам'ятали 1918 рік, коли більшовики роздавали поміщицькі землі та дозволяли грабувати маєтки поміщиків. Вільне козацтво стало називати себе Червоним козацтвом, хоча в його рядах і намітився розкол. У отамана Ангела деякий час була подоба військового союзу з Червоною армією, він також виступав за владу Рад, правда, без інородців, але незабаром ця співпраця припинилася.

Червоні зразка 1919 року виявилися зовсім іншими. Проводилася масова колективізація, була заборонена торгівля продовольством, діяли загони по збору продрозкладки, яка проводилася безконтрольно, повітові та прифронтові ЧК, летючі каральні загони і ревтрибунали. Мали місце порки, розстріли та грабежі.

Уже через два місяці після приходу червоних на Чернігівщині розпочалися селянські заворушення. У Борзнянському повіті вільні козаки з Гужівки, Рожнівки, Крупичполя, Максимівки та інших сіл 25 березня 1919 року захопили Ічню. Повстання було погано підготовленим, після захоплення Ічні значна частина козаків розійшлася по домівках, за що вони й поплатилися. Отамана Ангела тоді не було на Ічнянщині, він вів перемовини в Трипіллі на Київщині про спільні дії з отаманом Зеленим (прапорщик Данило Терпило) та іншими отаманами. Він увійшов до складу ревкому повстанців, військовим комісаром якого став отаман Зелений.

Повернувшись на Ічнянщину на початку квітня, Ангел із загоном, що налічував 400—450 козаків, продовжив повстання, звільняючи від влади більшовиків села у Борзнянському та Прилуцькому повітах. 12 квітня він захопив село Іваницю, колишнє сотенне містечко Прилуцького полку, оплот вільних козаків. Червоні війська вибили загін отамана з Іваниці, але через пару днів він знову захопив село. 15 квітня Ангел разом з отаманом Кирилом Шекерою захопили повітовий центр Борзну, роззброївши 20-й піхотний полк 3-ї більшовицької дивізії, і утримували містечко до 23 квітня.

Біля села Ярошівки Прилуцького повіту загін Ангела вступив в п'ятигодинний бій з червоними військами, які намагалися його зупинити. Прилуцький повітовий виконком 23 квітня повідомляв, що отаман Ангел на підставі розпорядження Робітничо-селянського уряду України, який знаходився в Харкові, оголошений поза законом.

У кінці квітня 1919 року поблизу села Загреблі Лубенського повіту загін Ангела вступив у бій з підрозділами лубенської ЧК і лубенського та лохвицького військових комісаріатів. Ті захопили штаб загону і значну частину зброї, але Ангелу з основною частиною загону вдалося відірватися від переслідування. Після цього бою його загін розділився на кілька частин — частина козаків повернулася додому, а інші, розбившись на дрібні групи, передислокувалися в прилуцькі та ічнянські ліси. Ангел з невеликим загоном (60 козаків) 3 травня 1919 року перейшов на правий берег Дніпра і влився до загону отамана Зеленого.

На початку травня сили отамана Зеленого налічували 10 тисяч чоловік при 6 гарматах і 35 кулеметах. Він контролював район Трипілля–Переяслава. В армії Зеленого отаман Ангел командував загоном, чисельність якого сягала 5000 осіб. Несподіваними наскоками зеленівці розгромили гарнізони в Обухові, Ржищеві та Фастові. У травні 1919 року проти Зеленого було послано великі з'єднання Червоної армії (до 21 тисячі осіб) і Дніпровську військову флотилію. До 14–16 травня отамана вибили зі свого району, його армія розійшлася по домівках, скоротившись до двох тисяч, та розпалася на дрібні загони. В кінці травня 1919 року Раднарком України оголосив про винагороду за голови Зеленого та Ангела, живих чи мертвих, у сумі 50 тис. рублів. Ангел і Зелений на початку червня 1919 року перебралися на лівий берег Дніпра через вітачівський дерев'яний міст у районі Обухова і розпустили козаків, залишившись з невеликими загонами. Було поширено чутки, що Ангела і Зеленого зарубали козаки.

У червні 1919 року в Україні після загибелі отамана Григор'єва впливових повстанських отаманів залишилося мало, вона розпалася на «на сотні повністю незалежних сільських отаманій — районів, у яких визнавалася влада тільки свого отамана, і більше нікого». Отаман Ангел організував «Лицарське козацтво Лівобережжя», і контролював райони від Конотопа до Ніжина. У розпорядженні Ангела було 500—600 бійців, половина з яких — колишні червоноармійці, які приєдналися до Ангела після розгрому Чорноморської дивізії отамана Григор'єва. До складу загону входив і підрозділ галичан, який за власною ініціативою покинув у повному складі Українську Галицьку армію.

У цей період отаман Ангел відновив контакти з урядом Директорії в Кам'янець-Подільському. Микола Чеботарьов писав, що до нього особисто приходив отаман Ангел і мешкав пару днів. Чеботарьов влаштовував йому зустрічі з Симоном Петлюрою та іншими державними діячами. В цей період, писав Чеботарьов, отаман Ангел усвідомив, хоча і з запізненням, необхідність об'єднання всіх сил під єдиним керівництвом для боротьби з більшовиками.

Ангел продовжував боротися з більшовиками до кінця серпня 1919 року. Найбільшим успіхом отамана в цей період було захоплення 27 червня 1919 року містечка Ічні. Сталося це о 2-й годині ночі. Після мітингу, на який зібралося кілька тисяч осіб, Ангел оголосив у селах мобілізацію вільних козаків і фронтовиків. Червоні відреагували миттєво, вже до обіду 28 червня з Бахмача прибув каральний загін ЧК. Чекісти не змогли з ходу взяти Ічню і відступили з ешелоном після дводенного бою. У складі ешелону було кілька платформ з гарматами, Ангел не став ризикувати Ічнею, якій загрожував гарматний обстріл і спалення, і прийняв наступний бій біля села Гужівки. На початку бою вдалося пустити під укіс платформи з гарматами, виславши з Ічні назустріч ешелону паровоз на всіх парах. Але потім до червоних підійшло підкріплення, загону Ангела загрожувало оточення, і отаман відвів загін в августівські ліси.

У липні 1919 року армія УНР Симона Петлюри об'єдналася з Українською Галицькою армією під командуванням генерала Антіна Кравса і почала наступ на Київ. У секретній телеграмі Петлюри «Отаману повстанських військ на Чернігівщині» Ангелу пропонувалося захопити основні залізничні станції Бахмач, Крути, Гребінку і місто Чернігів, і далі висуватися на Київ з боку Дарниці. Наступ повинні були підтримати отамани Зелений і Соколовський. Про цей план стало відомо командуванню Червоної армії, і його не вдалося реалізувати. Але війська УНР і галичани продовжили наступ на Київ, а з півдня наступала Добровольча армія генерала Антона Денікіна, яка рухалася на Москву. 16 серпня червоні розпочали евакуацію Києва. Повстанці отамана Ангела заблокували ділянку залізниці Київ–Ніжин, у червоних для евакуації тимчасово залишалася єдина вільна ділянка залізниці Київ–Коростень–Мозир, по якій і йшли всі ешелони.

До кінця серпня 1919 року Червона армія залишила Чернігівщину під натиском Добровольчої армії. Містечко Ічню зайняла кіннота 5-го кінного корпусу генерала Якова Юзефовича. Отаман Ангел переслідував червоноармійські загони, що поспіхом відступали, під Гмирянкою біля Ічні його загін напав на бригаду червоних козаків Віталія Примакова. У бою загинули з обох сторін близько сотні бійців.

Після захоплення Чернігівщини Добровольчою армією Ангел з невеликим загоном 5 вересня 1919 року знову перебазувався на Правобережну Україну, почавши збройну боротьбу вже проти денікінців. У Козятині підрозділи загону формально увійшли до складу формування, яке очолював Головний отаман повстанських військ УНР Григорій Колосов. На цю посаду Колосов був призначений Симоном Петлюрою, одночасно він був і Командувачем червоними повстанськими військами Лівобережної і південно-східної частини Правобережної України, які боролися з денікінцями. З призначенням Колосова Симон Петлюра помилився, отаман був засланим більшовицьким емісаром, призначеним ЦК КП(б)У, і вів подвійну гру, допомагаючи регулярним частинам Червоної армії. Отаман Ангел приймав участь в нарадах повстанців і ввійшов до складу дорадчого органу при Головному отамані повстанських військ.

17 вересня отамани Ангел, Зелений і делегація від отамана Гаврашенка зустрічалися з Симоном Петлюрою, вони вимагали надання боєприпасів та наполягали на негайному наступі на денікінців.

Для координації своїх дій з іншими повстанськими загонами отаман Ангел таємно прибув до Києва, де перебував на конспіративній квартирі і був заарештований денікінською контррозвідкою. Через два тижні отамана відпустили, подробиці невідомі, але, напевно, не дарма підполковник армії УНР Михайло Середа характеризував Ангела як талановитого конспіратора.

Звільнившись з-під арешту, отаман Ангел повернувся в загін, в жовтні 1919 року він брав участь у з'їзді повстанських отаманів поблизу Германівки (нині Обухівський район Київської області), де, зокрема, було підтримано політику Директорії УНР.

В жовтні 1919 р. отаман Ангел вів перемовини на предмет спільних дій проти денікінців з Несміяновим, командиром напіванархістського повстанського загону з колишніх червоноармійців, чисельність якого становила близько 1500 бійців. Під час другої зустрічі Несміянов захопив отаманів Ангела і Шумського в полон, застреливши при арешті їх особисту охорону і ад'ютантів. Далі він збирався передати отаманів більшовикам, але не склалося. Колосов і Несміянов пізніше відпустили отаманів.

Стосовно загибелі отамана Ангела є кілька версій. За однією з них в листопаді 1919 р. загін вступив у бій з червоними між Бердичевом і Козятином, Євген Ангел потрапив у полон і був вивезений в штаб 58-ї армії, де був розстріляний. Ще є свідчення Миколи Чеботарьова, згідно з якими Євген Ангел наприкінці 1919 року помер від тифу. За даними підполковника армії УНР Михайла Середи Євгена Ангела в кінці 1919 року розстріляли денікінці.

Отамана Ангела звинувачували в антисемітизмі. Хоча жоден з фактів погромів зі вбивствами ніколи не був документально доведеним, проте йому приписували масові розстріли євреїв на Чернігівщині. Ставлення отамана Ангела до євреїв було таким же, як і у інших учасників збройних протистоянь. В «Електронній єврейській енциклопедії» (стаття «Погроми».) написано: «І денікінці, і петлюрівці, і отамани селянських банд пояснювали погроми тим, що всі євреї — комуністи або всі комуністи — євреї… Особливу ненависть у білогвардійців і петлюрівців викликало ім'я Л.Троцького; майже кожен погром супроводжувався гаслом: „Це вам за Троцького“». Ім'я отамана було дуже звучним, тому йому часто і приписували єврейські погроми, які здійснювали інші учасники збройних протистоянь. Зокрема, Ангела звинувачували у єврейському погромі в Житомирі 22–25 березня 1919 року. Отаман Ангел ніколи не був у Житомирі, а погром вчинили військові житомирського гарнізону при участі цивільного населення.

Ще його звинувачували у масовому єврейському погромі в Ічні на початку червня 1919 року, тоді, нібито, було вбито і поранено близько тисячі євреїв. Про цей погром ічнянські історики та краєзнавці нічого не знають. Ічню відкрили для вільного поселення євреїв 1903 року. За офіційними відомостями, 1910 року в Ічні проживало 575 євреїв, 1926 року — 250, а 1939 року — 148 євреїв . Єврейські погроми в Ічні з людськими жертвами мали місце в кінці серпня — на початку вересня 1919 року вже після приходу Добровольчої армії. Тоді було вирізано кілька сімей євреїв. А завищення числа жертв на два порядки було потрібне для отримання допомоги від Єврейського комітету допомоги жертвам війни, що фінансувався Джойнтом (США) та іншими єврейськими організаціями, використали для переконливості і звучне ім'я отамана.

Через нез'ясовані обставини загибелі отамана Ангела з'явилися припущення, що йому вдалося врятуватись. Ніби-то в 1920 році він перебував у польському таборі для інтернованих і полонених українців на Ялівці у Львові. Ще є інформація, згідно якої отаман Ангел у 1920 році прибув в Україну з Польщі, бачили його раніше і в Константинополі, а потім він відбув назад у Польщу. Повідомлялося і про «румунський слід», в тому ж році отаман знаходився в румунському таборі для інтернованих у Тульчі, звідки відбув з групою українців у Краєво з метою подальшого переїзду до Кам'янця-Подільського. В румунській в'язниці його бачили і в 1922 році. Скоріш за все, то були наслідувачі, які використовували ім'я отамана. Радянські історики припускали, що отаман емігрував і пізніше вступив на службу в британську розвідку, де дослужився до чину полковника та проявив себе під час ІІ-ї Світової війни.

Найбільш відомим наслідувачем отамана став Олександр Грудницький. Всі повідомлення про діяльність отамана в Україні після 1919 року, зокрема відомості про повстання в Зазим'ї та в Літках на Київщині у квітні-травні 1920 року, пов'язані з Олександром Грудницьким, який називав себе отаманом Ангелом. Про це було відомо Симону Петлюрі, але він вважав, що використання імені отамана підтримує віру народу в безперервність, непереможність та успішність визвольного руху.

У роки радянської влади родина отамана Ангела зазнала переслідувань та репресій. Через кілька років молодшого брата отамана Олександра вислали до Сибіру. В Тюмені проживає племінниця отамана Ангела Маргарита Орлова, вона зберегла сімейний архів та родові перекази. У 1930-х роках стало небезпечно носити прізвище Ангел. Племінник отамана Олег Ангел, студент Ніжинського педінституту, змушений був змінити своє «бандитське» прізвище на Ангол (Янгол). В 1937 році НКВД заарештувало в Києві Володимира Олександровича Ангела, його звинуватили у державній зраді і розстріляли в грудні 1937 року. Його дружину Єлизавету Францівну в лютому 1938 року засудили на 8 років таборів. Їх син Анатолій Ангел у квітні 1957 року був засуджений на 5 років виправно-трудових таборів за політичною статтею .

Отаман Ангел присутній серед дійових осіб художнього фільму «Ад'ютант його високоповажності», де разом з «зеленими» він воює проти білих і червоних. Роль виконує Анатолій Папанов. Російський актор створив переконливий образ такого собі неосвіченого і тупого селюка похилого віку, що не відповідало навіть сценарію фільму та його книжковій версії.

В кіноновелі «Ангел» (кіноальманах «Початок невідомого століття») роль отамана Ангела зіграв актор Ігор Класс. Новела була знята за мотивами оповідання Юрія Олеші, отаман Ангел воює з більшовиками, події відбуваються в 1920 році. Отамана зображено злобним і жорстоким психопатом із зовнішністю юродивого, вдягненим у все біле.

Ці кінематографічні образи не мають нічого спільного зі справжнім отаманом Ангелом.

Отаман Ангел є однією з дійових осіб роману Василя Шкляра «Маруся». Описано реальні події жовтня 1919 року.

• Патріотичне кубло

• Роман Коваль. Тернистий шлях кубанця Проходи
• Бондаренко К. П. Атаман Ангел (Евгений Ангел). — История в профиль. — Киев: Знання, 2012. — 663 с. — С. 352—355.
• Правда про отамана Ангела
• Ангел не завжди був Ангелом.
• Віктор Моренець. Як отаман Ангел Ічню брав.
• Балабай В. І. На землі Ічнянській. — Ніжин: ТОВ «Видавництво „Аспект-Поліграф“», 2004. — 268 с. — С. 122—130.
• Самбурський Костянтин Іванович. Щоденники 1918—1928 рр. Гірка українська історія очима псаломщика з Гужівки/ Упорядники: Віктор Моренець, Віталій Шевченко. — К.: Гнозіс, 2015. — 1024 с. — С. 25, 28, 47-53, 69, 76.
• Віктор Моренець. Земля, полита кров'ю. — К.: Історичний клуб «Холодний яр»; Український пріоритет, 2013. — 368 с. — С. 57-79.
• Борис Гузь. Боротьба і смерть отамана Ангела/ Оживає минувшина. Книга п'ята. Упорядники: Іван Неживий, Микола Терещенко. — К.: Гнозіс, 2016. — 232 с. — С. 23-60.
• Туркало К. Тортури. Київ-Нью-Йорк: Наша батьківщина, 1963. — С. 12.